Connect with us

дозвілля

Що таке “IT-школяр” і як це причетне до сьогоденної школи?

slavasavosh

Опубліковано

а саме

Міністерство науки і освіти України та соціальний проект “IT-школяр”, учасником якого є Фонд BrainBasket, підписали Меморандум про співпрацю. Документ передбачає створення при МОН експертного комітету з впровадження цифрових технологій у шкільну освіту.

“Все найкраще, що нам вдалося зробити, ми зробили спільно з громадськими платформами. Зараз перед нами значні виклики. Мова йде не лише про учнів. Йдеться про вчителів, новий зміст освіти, сучасний електронний контент, нові механізми управлінських процесів в навчальних закладах та комунікації з батьками. Все це можна зробити лише за допомогою громадської спільноти та інформаційних технологій. Зичу нам плідної співпраці”, — зазначила міністр Лілія Гриневич.

Фактично меморандум об’єднає зусилля освітян, експертів і IT-бізнесу, який долучився до проекту “IT-школяр”. Вони домовилися співпрацювати у розробці нової навчальної програми з інформатики для 1-12 класів, сучасних методик викладання предмету, вимог до підручників і шкільного цифрового обладнання. Окрему увагу приділено підвищенню кваліфікації вчителів інформатики та підготовці майбутніх вчителів. За кожним з напрямків в майбутньому можуть бути створені окремі робочі групи.

Позитивний досвід такої співпраці вже є. На початку 2018 року проект “IT-школяр” стартував у трьох пілотних школах у Києві та Чернігівській області. Найкращі напрацювання комерційних IT-шкіл адаптовані і відтепер доступні загальноосвітнім закладам. “Ми проводимо безкоштовні факультативні заняття, допомагаємо з технічним оснащенням. Школи прийняли проект з захопленням. Робота ведеться в 14 групах для понад 200 дітей. Програма на семестр — розробка сайтів, ігор, робототехніка, 3D-друк і моделювання, кібербезпека і хмарні технології, дрони і доповнена реальність”, — повідомив автор проекту, засновник HUB 4.0 Валерій Омельченко.

До роботи соціального проекту “IT-школяр” і підписання меморандуму долучилися лідери IT-освіти та бізнесу: ITEA, Cisco Networking Academy, Цитрус, SmartMe University, Kid’IT, BrainBasket Foundation, Навчальний STEM-центр “Сократ”, Альтернативна Школа “Відкриті Крила”, Kyiv Cyber Academy, MAIN Academy, ГО “Фундація розвитку інновацій”, Навчально-виховний комплекс № 141 “ОРТ”, ROZUMNIKI, Асоціації “ІТ України”, THE FUTURE, Code Club UA, Центр робототехніки BOTEON.

Ініціативу також підтримали відомі експерти: керівник освітніх програм EPAM Systems Ukraine Максим Почебут, проректор з інформатизації навчально-наукової та управлінської діяльності Київського університету ім. Б. Грінченка Наталія Морзе, керівник UNIT Factory Валерія Заболотна, експерт напрямку “Освіта” Українського інституту майбутнього Микола Скиба та iн.

За матеріалами UNN

Cтосунки

Чотири жіночих спогади з луцької історії. ВІДЕО

slavasavosh

Опубліковано

а саме

Автор

Серію відеороликів «Імена Луцька: маленькі спогади з великої історії» створено театром-студією «ГаРмИдЕр» у рамках Конкурсу соціальних проектів туристичного спрямування.

Подію провели управління туризму та промоції міста Луцької міської ради у партнерстві з Британською Радою в Україні.

Пропонуємо оцінити жіночі історії, кожна з яких тривалістю в хвилинку.

Вона фондувамла Могилянку, а навчалась в Луцьку

Найбільша в історії міста пожежа причетна до неї

Унікальна сестра милосердя

Перший вірш і забави біля Замку вона мала саме тут

ЧИТАЙТЕ ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ’Ю З РУСЛАНОЮ ПОРИЦЬКОЮ ТУТ.

Автор: Руслана Порицька;
Актори: театр-студії «ГаРмИдЕр», дитячої театральної студії «ДогориДриґом», Волинського обласного академічного театру ляльок;
Відеозйомка: Олексій Стаднюк;
Режисура та монтаж: Алла Доманська;

Колористика і графіка: Олександр Зінчук;
Аерозйомка: Андрій Дмитрук

Консультанти: Оксана Штанько і Тетяна Бірюліна;
Композитор: Сергій Федоров;
Голос: Анатолій Слободенюк;
Звукозапис: Сергій Мінаєв;
Координатор проекту: Дмитро Безвербний.

 

З любов’ю до Луцька.

Продовжити читати

Інтерв’ю

Творчість є більшим мірилом якості життя, ніж статки – Анастасія Моголюк

slavasavosh

Опубліковано

а саме

Автор

Лучанка Настя вивчає дизайн у Варшаві, цікавиться журналістикою і кінокритикою, а ще вважає hand made прекрасним антидепресантом. Про цікаве у житті і дрібниці, що приносять радість, ми й поспілкувалися.

Уявімо, що ти можеш запросити в чат когось із письменників. Хто б це був? І якою його/її цитатою ти почала б розмову? 

“Спершу живеш, живеш, ходиш, робиш що-небудь, а сам навіть не помічаєш. І потім раптом побачиш: ага, я живу, ходжу або там дихаю – ось це і є по-справжньому перший раз”.

Для мене твори Рея Дуґласа Бредбері стали провідниками в реальний світ. Ви коли-небудь чули, що рожеві окуляри б’ються склом всередину? Навідміну від інших книг, твір “Кульбабове вино” не приніс мені море сліз, але занурив у літній час маленького містечка. Легка, приємна історія про вічне і швидкоплинне, про початок і кінець, де тісно сплелися долі друзів і незнайомців.

Віриш, що дрібниці іноді спричинюють грандіозний ланцюг подій? 

Цілком, так. І той, який трапився у моєму житті, я б назвала “досагай більшого”.

Чому так?

На десятому році шкільного навчання наша гімназія стала одним із учасників програми обміну школярів із Німеччиною, а одним із пунктів було практичне вивчення журналістської роботи. Спочатку я мало вірила у власні сили, адже володіти німецькою мовою на достатньому рівні та ще й повноцінно ставити запитання й писати матеріали для мене здавалось неможливим. “Хай все вирішить відбір!” – Сказала тоді собі.

І я пройшла. Десятеро дітей потрапили в цей список, і серед них була я. В Німеччині ми вирушили до федеральної землі Східна Вестфалія – Ліппе у невелике місто Херфорд. І вже за три дні нас відвезли у справжній німецький інститут у місті Лемґо, де нам проводили цікаві лекції, а після них ми мали практичні заняття, нашим рукам довірили наву апаратуру. Завдяки проекту ми навчилися робити: інтерв’ю, короткі аудіоподкасти, відеоматеріали та статті. Без перебільшень скажу, що отримали велетенський досвід.

Нині я розумію, щó саме стало для поштовхом до старту на шляху “досягай більшого”: проста, на перший погляд, всього лише шкільна газета “Золоті комірці”.

Як ставишся до тези, що в добу цифрових технологій і технічних копій hand-made цінують більше?

Моє ставлення цілком позитивне, оскільки нині забагато “однаковостей”. Я обожнюю робити м’які фігурки власноруч, і моя подруга годинами може спостерігати за процесом, каже, що хочу вловити на якому етапі в них з’являється душа.

Розкажи про власні творчі експерименти

Одним із моїх перших кроків у світі “генд-меід” стало створення авторської ляльки. Це називається ооак. Загалом я зробила три: африканську рогату шаманку, яка мала рожеве волосся, дівчинку квіткарку у широкому капелюсі і жіночу версію клоуна Пенівайза, героя книги Стівена Кінга “Воно”. Двох із них я продала, а клоунесса досі стоїть у мене. А фігурки я створюю із полімерної глини, проволоки та флісу. П.г. це доросла версія пластиліну, буває самозастигаюча, та яку опускають у кип’яток і третій вид, мій улюбоений, та що запікається в духовій шафі. З неї я роблю “мордочки”, лапки та всякі елементи, як-от ріжки, вушка, хвости та інший дріб’язок. Далі створюю каркас із дроту, на нього намотую синтепон, а потім “обшиваю” тканиною.

Як зазвичай приходить задум?

Задум приходить або в процесі, або від моменту. Мене навіть форма листочка може надихнути на фею (я і малювати люблю). А взагалі це все ще з дитинства: я була говіркою дитиною, але і часто лишалась на самоті. Особливо влітку, бо всі їхали з міста, а моя вся родина міська. Одного разу я приїхала до бабусі із дідусем. Ми стояли на балконі і багато говорили з нею про навколишній світ, вона сказала, що ми бачимо не все. Я скептично заперечила, а вона спитала чи бачу щось на тій вербі, що стоїть під вікном. Я заперечнопохитала головою, а вона продовжила: можливо, там хтось сидить. Фея чи привид – байдуже.

Те, що ти не бачиш чогось, не доводить того, що цього не існує.

І з тих пір зі мною кілька років жив зефірний привид Джаспер, майже як усім відомий Каспер. Спершу, коли я поділилась своїм відкриттям у дворі, з мене посміялись, ніхто не вірив, а я навчилась говорити з ним у голові, щоб інші не чули. Іноді,  бачу знайомий силует.

А взагалі я обожнюю мультфільми і книги, і ще з дитинства я думала про “матеріалізацію” улюблених героїв і героїнь. Могла порізати стару парасольку, щоб у ляльки були крила, а іноді мама вирізала мені цілі паперові будинки, де я гралась реальними чи нафантазованими фігурками. З тих пір у мене сотні ідей, які вистрілюють в момент кризи.

Використовуєш щось як фон, коли працюєш?

Аудіоподкасти, стендапи, або інтерв’ю. Найбільшу перевагу надаю Жаку Фреско, Джорджу Карліну. Ще вмикаю науково-популярні канали на ютубі Utopia Show і ТОПЛЕС. Іноді слухаю вітер чи вулицю. Часто – відео інших художниць.

Як ставишся до екранізацій книг?

Жоден фільм не режисують ретельно за книгою. Чому? За восьмигодинне відео ніхто не платитиме. Будь-який продукт кіноіндустрії розрахований на розуміння широкими масами, а особливим випробуванням є ділогії, трилогії і т.д. з різними елементами фантастики і фентезі. Тож природньо, що в деяких аспектах повинен відбуватися елемент спрощення і адаптації. Та чи завжди це доцільно?

Наведи, будь ласка, приклад такої кінострічки, де адаптація не вельми вдалася?

Першим, що привабило мою увагу стала безпідставна зміна головної героїні в стрічці “Дім дивних дітей пані Сапсан”. Книжкова Емма Блум (повелителька вогню і любов головного героя Джейкоба Портмана) змінила ім’я на Олівію. В книзі – це дев’ятилітня дівчинка, що левітує. А сама Олівія Аброхолос Елефанта, віддавши ім’я Еммі, стає нею і виростає до шістнадцяти років, отримуючи нову силу: управління повітрям.

Також змін зазнали і інші герої, зокрема Єнох О’Коннор, із даром нетривалого воскресіння померлих, що мав років одинадцять виглядає у фільмі двадцятирічним хлопцем, із дивним хобі: оживляти самостворених потвор, за що б книжковий Єнох ніколи не брався. Г’ю та Фіона, хлопець із роєм бджіл в шлунку та дівчина, яка змушує рослини рости з нечуваною швидкістю, із чотирнадцятилітніх враз стали дітьми. Словом, Дивні стали якимись супергероями, навіть не дітьми, а компанією дітей і підлітків, що хизуються власними “супер-силами”.

Чому було важливим збереження віку?

Бо оригінал – це історія про те, як самотній підліток знаходить сім’ю, про те, що не всі казки є казками, і не всім із них добре бути реальністю.

І все ж режисером був Тім Бертон, відомий своєю геніальною ексцентричністю…

Режисером був Тім Бертон – автор найяскравіших шедеврів у жанрі гротеску. Сам автор першоджерела Ренсом Ріггз брав безпосередню участь у створенні сценарію.
В акторському складі професіонали і початківці, а фанатська база розмірами порівнюється хіба що з “Володарем перснів”.Дуже амбіний початок розвіюється в першому ж трейлері, що дає зрозуміти: на мітку “адаптація” творці вирішили наклеїти свою власну “ми візьмемо деякі імена і події, але книгу ми не беремо до уваги”.
Як на мене, саме це стало причиною невеликих касових зборів і незадоволених відгуків фанатів. Тож глядачі просто переглянуть фільм про підлітків – супергероїв, а фанати книги будь спустошеними, маючи лише два питання: навіщо сам автор книги дозволив так познущатися з історії і про що розповідатиме друга частина, яка вийде на екрани в 2019?

А коли, на твій погляд, режисер “розкермував” екранізацію так, що вийшло щось запаморочливо круте?

Не кожен режисер готовий взятися за проект, який уже має певну фанатську базу, а ще й вносити якісь масштабні поправки, оскільки це може стати причиною або успіху, або провалу. На твоє питання я б відповіла в стилі рекламної вивіски: король жахів віддає своє дітисько маловідомому Андреасу Мускетті, і той, маючи мізерні 35 млн доларів робить дещо фантастичне.

Конкретизуй, будь ласка, що скоїв той італієць, аргентинець…

Аргентинець. Спершу: перевищує бюджет у майже 20 разів, заробивши 698 млн доларів, а потім – його фільм стає культовим.

Маєш на увазі “Воно” за Кінгом? 

Так. Андреас Мускетті зняв фільм за книгою досить ретельно. Для фанів твору автори залишили непомітні для тих, хто не читав книги, натяки на книжкову історію. Наприклад, як зроблена з “Lego” черепаха, чия сутність бореться з Воно ще з незапам’ятних часів або те, що у книзі Пеннівайз є не просто клоуном, а істотою з іншого всесвіту, з всесвіту помаранчевих вогникв, які нам демонструє сам клоун в сцені фільму, в якій витягує душу із Беверлі, при цьому відкриваючи пащу повністю і оголюючи тисячі зубів та помаранчеві вогники, що мерехтять в його горлі. Зіркою фільму став Пеннівайз, клоун, що танцює, – форма, якої набрало Воно цього разу.А актор Білл Скарсгард відіграв свою роль якнайкраще. З’явившись на екрані декілька разів він заполонив собою увесь фільм. Ти бачиш його постійно: в іншому клоунові, в бібліотекарці, що стежить за дітьми,навіть якщо це не він – ваша фантазія домалює все за вас.

Які кінострічки привертають твою увагу всерйоз?

Старіші, але ніколи не дивлюсь фільмів про війну, ненавиджу їх. Люблю ті, в яких є атмосфера, щоб кожен кадр хотілось перемалювати. Жахи, артхауси, фентезі. Мені подобаються шістки, тоум від себе запропоную топ-6, який раджу подивитися кожному, а надто, якщо тобі 17.

1. Ґранд готель “Булапешт”.

2. Амелі.

3. 17  дівчат.

4. Помста від Кутюр.

5. Дорослий світ.

6. Північ в Парижі.

Фільм допомагає на певний час втекти від реальності, але чи не зіграє одного дня звичка “дивитися фільми, коли погано” злий жарт?

Навряд, буденність доволі сіра, то чому ж я маю відмовляти собі у задоволенні дві години побути деінде? Я не боюсь загубитись, і більше полюбити світ фантазій.

Реальне життя має безперечний плюс: усе є непередбачуваним, а головний герой ти сам.

Продовжити читати

дозвілля

Реакція на успіх як тест на адекватність

slavasavosh

Опубліковано

а саме

Автор

Мандрівниця і перекладачка Катерина Калитко каже: “Моїм персональним тестом на адекватність українського соціуму є публічна реакція на жіночий успіх”.  І продовжує у колонці на Повага: “Щоразу, коли жінка переживає щось значне і вагоме, і вагоме не тільки приватно, з чоловічого боку ми часто маємо поблажливе поплескування по плечу, фізичне чи вербальне, і примирення з фактом цієї “випадковості”.”

У гірших випадках звучить в’їдливе знецінення, намагання пояснити все втручанням зацікавлених осіб, іноземними грантами, протекцією, несамостійністю, а далі – неодмінні поради триматися природою й суспільством відведеної ролі, звинувачення в зухвалості й невдячності.

Дисклеймер: адекватних чоловіків-профеміністів у цьому контексті я виношу за дужки. Серед моїх друзів питома більшість саме таких, але їх, на жаль, досі надто мало, щоб кардинально оздоровити загальну картину.

Не далі як учора я раділа великому європейському успіхові колеги, молодої письменниці, а потім прочитала у фейсбуці низку постів поспіль, у яких – о, дивний збіг! – чоловіки вдаються до знецінення зробленого жінками. У тому числі й того успіху, якому я раділа. Зазвичай спостерігати за такими вибухами смішно, але часом їх стає так багато, цих людей, що точно-точно знають, яким має бути чуже життя, а якою – література, де пролягає межа між прозою й поезією, що звідки росте, хто, що, кому і в якій кількості винен – аж стає критично задушливо, наче до Землі вже підлітає трієрова Меланхолія. І краще б вона таки прилетіла, думаєш іноді.

 У північних гірських регіонах Албанії, тієї самої, біля чийого моря останнім часом полюбив масово відпочивати і наш люд, досі живий звичай під назвою “бурнеша”.

Якщо коротко, дівчата з родин, де не лишилося чи й спочатку не було спадкоємців чоловічої статі, формально добровільно, а насправді внаслідок соціального примусу обирають для себе долю sworn virgins, перевдягаються чоловіками – і решту життя проживають у чоловічій “шкаралупці”, користуючись усіма правами й свободами, невідчужуваними для чоловіків. Окрім одного – не мають права на шлюб і взагалі статеві стосунки.

Росте це з 15-го століття, коли князь Лека III Дукаджині уклав свій “Канун”, кодекс законів для країни, який всотав і зробив нормою увесь абсурд звичаєвого права, наприклад, кровну помсту. За статтею “Кануну” під номером 88 успадковувати майно батька має право тільки син. Сини ж дуже часто ставали першими жертвами кровної помсти, спрямованої проти певного роду. Та й узагалі родина без синів – автоматично проклята. Так народилася практика перетворення жінок на “бурнеш”, неіснуючих синів – зазвичай потерпала найстарша дочка в родині, але не завжди.

Втім, заради справедливості треба сказати, що багатьма це сприймалося як привілей: позбавляло, наприклад, ризику в перспективі вважатися чоловіковим майном чи стати рабинею в чоловіковій родині після його наглої смерті. Натомість з’являлися права – соціальне життя, майнові переваги, власне господарство. Від Середньовіччя людство пройшло начебто такий довжелезний шлях, але подекуди тогочасні закони не втратили своєї сили. І не варто недооцінювати морального виміру такої практики, зводячи її до суто соціального інструментарію. Бо йдеться і про систему цінностей, у якій кількісна перевага жінок у спільноті – це горе, ущербність і прокляття, тож треба щосили постаратися й перетворити “бракований” людський матеріал на “нормальний”.

Згадана Албанія – найяскравіший приклад, однак така практика була дуже поширена на османізованих Балканах, знайшла відображення у фольклорі, згодом – у літературі й кіно. Тут за приклад можу навести стару боснійську севдалінку “Sluzim cara devet godin dana”, яку прозово переосмислює Міленко Єрґович у “Іншалла, Мадонно, іншалла”. Хоча в Боснії, скажімо, ця практика була м’якшою й відійшла доволі рано. Є чудовий югославський фільм Срджана Карановича, ще 1991 року, “Virdzina” – так це явище називалося зокрема в приадріатичних поселеннях, де й відбувається дія картини.

А от американська фотографиня Джилл Пітерс у 2009-2013 роках спеціально їздила в Албанію познімати теперішніх бурнеш – деякі з її фото можна побачити під постом. Я не знала живих бурнеш, але багато говорила з людьми, які їх знали. Пишучи “Воду”, постійно тримала в голові цю Албанію, з одного боку – бо це так промовисто, ніхто навіть не намагається осучаснити середньовічній кодекс, навіщо, коли так просто можна зламати жінку, замість надавати їй якісь права.

З іншого боку, в цій історії я щохвилини думала і про Україну і саме тому намагалася довести конфлікт у власному тексті ледь не до абсурду – показати, як соціум звично ламає жінку через коліно просто так, знічев’я, бо має цей інструментарій, бо йому це дозволено.

Здавалося б, це щось таке моторошне й далеке. Але гірка іронія полягає в тому, що модель цієї “чужої дикості” дивовижним чином корелює з моделлю гендерної взаємодії в українському суспільстві. І не в тому романтизовано-міфічному історичному, що існує в уяві багатьох, де матері й діти ледь не поголовно були грамотними, а жінки безперешкодно рулили в традиційних матріархальних сім’ях.

Насправді все виглядало, звісно ж, дещо інакше, але зараз не про це – про суспільство сучасне. Воно так само готове ламати під себе жінку, як і замкнений гірський анклав колись у Середньовіччі. Промовисто, що питання – “Чому з героїнею стається таке? Навіщо?” – щодо описаної мною в “Землі Загублених” ситуації завжди виникали тільки в українських чоловіків специфічного ментального складу – як симптом того, як глибоко проросла подібна тутешня звичка, якою непомітною стала.

Жінка, яка самореалізовується в Україні, повинна бути готовою до того, що найпоширенішою реакцію на її успіхи буде отруйне знецінення й порада “знати своє місце”. Визнання жінки шиєю, яка крутить головою-чоловіком, є ледь не вершиною її визнання.

Величезна кількість чоловіків готова заборонити жінці кар’єру, самостійну подорож, спілкування з мамою, сестрою, подругою, покарати свою супутницю за непослух і переступ. Ту ж сміливицю, яка обходить такі перепони й рухається далі, починають сприймати як “мужика”, який зрікається традиційної жіночої ролі й заходить на чоловічу територію успіху й сили. Логічно, що від неї очікують пристосування до чоловічих поведінкових практик, у тому числі й до цькування інших жінок. Моторошно те, що деякі жінки справді на таке пристають.

Продовжити читати
Advertisement

В тренді