Connect with us

Інтерв’ю

Я себе чую, – Антоніна Клімішина

SMM-спеціаліст з Луцька Антоніна Клімішина розповіла про те, як самотужки можна змінити власне життя та як припинити своє таємне самознищення.

luchanka

Опубліковано

а саме

SMM-спеціаліст з Луцька Антоніна Клімішина розповіла про те, як самотужки можна змінити власне життя та як припинити своє таємне самознищення.

Про це інформує «ВолиньТоп».

Хто така Антоніна Клімішина?

Я – щаслива людина.

Спочатку ти працювала у медицині – Луцькому клінічному пологовому будинку, потім у журналістиці – «Волинське Агентство Розслідувань» і «ВолиньPost», ще трохи пробувала себе у політиці, тепер працюєш у компанії, яка займається брендингом. Чому така кардинальна зміна сфер діяльності?

Досвід ніколи не буває зайвим. Я над собою працюю, розвиваюся, намагаюся не зупинятися на досягнутому. А оскільки ті сфери, які мені подобаються, я в них себе пробувала, і, можливо, працювала би далі – не в медицині, а в журналістиці, але так склалися обставини, що наразі журналістика себе вичерпала. І, мабуть, надовго.

Що не влаштовувало у журналістиці? Чому ти пішла з цієї професії?

Оскільки я з неї пішла, то можу говорити про неї вільно, не переймаючись за якісь наслідки, якби я там працювала далі. Якщо дивитися правді у вічі, то в нас немає журналістики, у нас є бізнес. І це, по суті, ринок писарів.

Якби у тебе була можливість створити власний незалежний сайт, про що він був би?

Дуже важко відповісти на це питання, оскільки наразі я проживаю в Луцьку, місто наше хоч і цікаве, і класне, але йому трохи бракує різноманітних подій і барвистості життя, я б це назвала так. Хоч воно зараз і розвивається в плані різних подій, різних заходів, але дуже важко знайти людей  і згуртувати їх навколо того, що ти хочеш робити. Можливо, ці люди і є, але вони розпорошені, оскільки в кожного своє бачення, бо хтось не може скласти собі ціни, або просто лінь: «я такий весь класний, я собі такий класний ходжу, але нічого не роблю, щоб свою класність розвивати». То, мабуть, цей сайт був би про котиків (посміхається) і про цікаві креативні події Луцька, я собі так думаю… з домішкою історії обов’язково, щоб люди не забували те, що тут відбувалося, щоб вони могли порівнювати. І важливим пунктом там буде розділ «Непопулярні рішення для покращення життя».

На якій роботі ти точно ніколи не працюватимеш?

Немає такої роботи (посміхається). Ааа! Є – на м’ясокомбінаті (сміється).

А на птахофермі?

І на птахофермі теж. Я б не працювала в тих місцях, де вбивають тварин. Однозначно! Я б взагалі їх заборонила.

Але ж ти їси м’ясо?

Я не вішаю на себе ніяких рамок. Я не є веганом, і м’ясо я їм, коли мені смачно, а в переважній більшості випадків мені несмачно, тому я його практично не їм.

СИЛЬНА І НЕЗАЛЕЖНА

Тебе точно можна назвати сильною і незалежною жінкою, тим більше ти маєш двох котів☺ Розкажи про них.

(Посміхається) Сонеко в мене вже дуже давно, їй уже 12-ий рік. Вона теж сильна і незалежна, інколи мені здається, що коли я прийду додому, вона скаже мені: «Вали жити на балкон!» (сміється). Рік тому, в серпні, у нас з’явився кіт Люцифер. Коли він був маленький, я називала його Люсіком, бо він був дуже малих розмірів. Потім він виріс і навіть у лікарняній картці його переписали на «Люцифер», і завжди шарахаються, і кажуть: «Ммм… яке страшне ім’я». Але це всього-на-всього ім’я, кіт насправді дуже крутий, зовсім він не злий, не самодостатній і не самовпевнений, а просто наглий. Наглий, і користується тим, що я дуже його люблю. Він прийшов до нас сам. Коли він до нас прийшов, я думала, що ми його вкрали. Потім ще довго, десь днів 3, я ходила, заглядала по закутках, і питала чи то бува ми чужого кота не вкрали, але таки ні – він нікому не був потрібен.

Хто може завоювати серце Антоніни Клімішиної?

Моє серце завойоване. Отак. Стандартна відповідь сильної і незалежної жінки.

Але не котами…☺

Ні (посміхається). Воно не завойоване котами, просто воно заспокоєне.

Я знаю, що ти активно ведеш Instagram. Однак, у ньому немає стандартних «качиних» селфі, усі фото художні та дуже естетичні. Як ти обираєш що буде у наступному твоєму кадрі?

Це не залежить від того, що я там щось планую, це, скоріше, миттєвий спалах. Оскільки я вважаю, що життя, картинка, яка знаходиться навколо нас, це рухома краса, і в кожній деталі, просто в кожній деталі можна знайти щось своє і дуже круте. І я, наприклад, можу йти по вулиці і тащитися від шпарини, гачка, бо я бачу в цьому красу. Тобто її можна знайти навіть у найстрашніших речах, найстрашніших у лапках, бо для кожного краса – це щось своє специфічне і незвичайне. Плану публікації у мене немає, хоча я над цим давно задумувалася – як би то збільшити кількість аудиторії, але завжди мене щось зупиняє, оскільки це вже буде штучно сплановане, а я хочу, щоб всі фотографії були живі, тому я не використовую фільтри інстаграмівські, та й, взагалі, ніякі фільтри. Тому що зображення повинно передавати красу, яку я бачила в той момент.

Я, наприклад, можу йти по вулиці і тащитися від шпарини, гачка, бо я бачу в цьому красу. Тобто її можна знайти навіть у найстрашніших речах, найстрашніших у лапках, бо для кожного краса – це щось своє специфічне і незвичайне.

ПРО СХУДНЕННЯ ТА ЛЮБОВ ДО СЕБЕ

Свого часу ти дуже схудла, розкажи про цей досвід та порадь нашим читачкам як тримати себе у такій же прекрасній формі.

Найголовніша порада про те, як тримати себе в формі – все починається з нашої голови. Особисто у мене було так: в певний період часу життя моє було таке, що мені здавалося, що воно було нормальним, але воно було далеко ненормальним, воно було жахливим. Я це усвідомлюю, і я це так називаю. Тому що я перебувала в якійсь зоні комфорту, яка була для мене паталогічною. І ця зона комфорту мене знищувала. Все залежить від того, які думки тебе оточують, і що відбувається всередині тебе. Якщо ти себе любиш – життя твоє змінюється дуже кардинально. Якщо ти себе не любиш чи в собі сумніваєшся, чи просто зранку встаєш, і в тебе немає якоїсь мети, це все призводить до такого маленького таємного самознищення. І якщо спочатку візуально ми це не бачимо, то через деякий час нам це вилазить боком – зайвою вагою, поганими звичками. Це неприйнятний спосіб життя для здорової людини.

Все залежить від того, які думки тебе оточують, і що відбувається всередині тебе. Якщо ти себе любиш – життя твоє змінюється дуже кардинально. Якщо ти себе не любиш чи в собі сумніваєшся, чи просто зранку встаєш і в тебе немає якоїсь мети, це все призводить до такого маленького таємного самознищення.

Схуднення моє розпочалося з того, що я змінила свої погляди на себе, на своє життя, і, взагалі, на оточення. І якось, мабуть, зрозуміла чого я хочу, бо до того у мене не було чіткої цілі. Вона була, але я нічого не робила для того, аби вона приносила мені користь і задоволення.

На скільки кілограмів ти схудла і за який термін?

Оскільки медична освіта давала мені змогу як швидко схуднути, так і повільно, але худла я дуже поступово, повільно. Я виключила алкоголь, зменшила вживання солодкого і почала з кардіотренувань (простими словами це – біг). Я виходила і гнала своїх перших… навіть не знаю скільки там було метрів (посміхається) – 800 метрів по вулиці Гулака-Артемовського. Це було перше коло, і воно було важке. На наступний день я не відчувала нічого в м’язах, але вже за декілька днів недоокислена молочна кислота  дала про себе знати – мені було важко, я думала: може, ні? Але кожного разу через якесь внутрішнє вагання переступаєш, і за 21 день звикаєш. А потім, якщо день не побігаєш, то в тебе вже немає тієї «м’язевої радості», як я її називаю, ти не кайфуєш. А ввечері ти приходиш додому після роботи, і думаєш, що треба бігти. Потім було трошки спортзалу, але оскільки це закрите приміщення, і там весь час є люди, це не давало мені можливості розслабитись і отримати той ефект, який я хотіла від тренування. Тому завдяки бігу, регулярному бігу, я отримала такий результат, який я маю зараз.

Який?

Взагалі, я важила 67 кілограмів. І я себе дуже чітко пам’ятаю у цій вазі, тому що я живу на 5-ому поверсі, і мені було дуже важко підніматися – я захекувалася (сміється). Мені було 25 років і я захекувалася. За півроку я втратила у вазі 10 кілограмів, це без критичної втрати маси. Це все відбувалося поступово, і після того, як втратила 10 кілограмів, то я просто старалася працювати на результат, той, який я хотіла бачити на вагах. В мене продовжувались ті самі кардіотренування, я збільшувала дистанцію, плюс статичні вправи. Я не виконую силових навантажень, оскільки це не входить в моє бачення краси жіночого тіла (сміється).

Я живу на 5-ому поверсі, і мені було дуже важко підніматися – я захекувалася. Мені було 25 років і я захекувалася. За півроку я втратила у вазі 10 кілограмів.

А зараз як ти себе підтримуєш у формі? Скільки разів на тиждень тренуєшся? Що їси?

Коли я починала худнути, то бігала кожного дня, по можливості – через день, але ці тренування приносили мені задоволення, тому я їх не відкладала. Тут головне регулярність, і якщо ти не можеш займатися кожного дня, виділи собі 2-3 рази в тиждень, але все одно бігай і не здавайся. Навіть погана і коротка пробіжка – це краще, ніж, взагалі, ніякої пробіжки.

Наразі в мене залишається біг і здорове харчування. Я нормально снідаю, обідаю і вечеряю. Перед тим я вживаю багато овочів і фруктів, достатню кількість води (це ні для кого не є якимось секретом – коли організм отримує достатню кількість води, він почуває себе набагато краще і не заповнює цю провалину якимись жирами, важкими білками, і всякими такими штуками, які потрібні нам для того, щоб наш організм краще функціонував).

Скільки зараз ти важиш?

57 кілограмів стабільно.

А солодке ти їси?

Про солодке: спочатку я себе обмежувала, тому що свого часу солодкого їла дуже багато, і я не бачила в цьому проблеми, оскільки мені було так добре на той період часу. Потім, звичайно, перших 3 місяці в мене було обмеження в плані того, щоб не вживати солодкого, тому що потрібно було спалювати зайву вагу, не набираючи її. Тому перші місяці я не їла солодкого, виключила всякі хлібобулочні продукти. Далі це обмеження у мене знялося взагалі, тому що це вже все пов’язане з головою, з внутрішнім налаштуванням, оскільки всі обмеження рано чи пізно нас ведуть до зриву. Це не входило в мої плани, тому обмежувати я себе не звикла, назвімо це так. Коли я навчилася це споживання своє контролювати, я знову стала його вживати. Зараз я їм шоколад, цукерки, тістечка, але, звичайно, це все не супервеликими дозами, переважно це все сирні продукти, або шоколад справжній. Ну, звичайно, якісь дешеві солодощі відійшли вже, вони вже покинули мене. Ну я можу грішити булочками і хлібом, бо це… (посміхається)… це – такий великий-великий гріх. Але я знаю, що тут головне не переїдати. Навіть бувають такі моменти, що я можу поїсти і вночі. Я – звичайна людина, і вночі я можу їсти, і потім, звичайно, спати лягати я не буду після того (посміхається).

Будеш бігати всю ніч?☺

Ні-ні-ні. Вночі теж не бігатиму, але вночі поїсти я можу – це факт. Просто наступного дня я знатиму, що мені треба буде утриматися від споживання хліба в 2-ій половині дня. А зазвичай хліба я їм шматочок в день приблизно, це зранку може бути тост із джемом або сиром, всю решту їжі я споживаю без хліба. Та й, взагалі, якщо є можливість не вживати хліб, це дуже прекрасно. Я, наприклад, можу собі це дозволити, бо я тримаю свою вагу під контролем, і просто навчилася не переїдати.

Що б ти хотіла змінити у собі?

У собі? В принципі, я себе люблю. Я навчилася себе любити десь 3 роки тому, і тоді мені стало набагато легше жити. Навіть не те, що любити, я навчилася себе сприймати. В собі я міняти не хочу нічого, хіба десь там візуально, як і кожній жінці, мені хочеться поекспериментувати з  кольорами волосся – я можу з темнішого перейти на світліший або зі світлішого перейти на темніший. Все, далі все круто.

Наразі я працюю над своїм внутрішнім вдосконаленням. Те, що стосується внутрішньої гармонії, тут можна говорити про зміни. Тому що мені хотілося б, як і кожній людині, менше піддаватися якимось стресовим факторам, які в нашому житті все-таки є. Раніше, наприклад, я не могла себе контролювати в плані якогось там викиду негативних емоцій, гніву – я дуже сердилася, і в процесі цієї злості в мене страждали люди, навколишнє середовище, клавіатури, телефони і, взагалі, все, що потрапляло під руку. Наразі я є менш вибуховою людиною (сміється). Клавіатури я вже не ламаю, телефони не розбиваю, бо раніше телефони помирали дуже часто (посміхається). Але все-таки я не ідеальна. В мене є якісь внутрішні свої страхи, над яким можна працювати все своє життя. Чим більше працюєш, тим більше результату ти отримуєш. Наразі я працюю над тим, аби систематизувати всі свої знання. Бо часто-густо, коли є такий хаос, і поки ти ідеш до чогось, ти впевнений, що так, ти це все знаєш, і в тебе це все вийде, а коли вже стикаєшся безпосередньо з цією проблемою, то в якийсь момент бракне внутрішньої впевненості, хоча теоретично і практично ти підкований, але от внутрішня впевненість десь просто покинула тебе, і ти злякався. От зараз я борюся з цим страхом лякатися себе всередині. Я себе чую, але тим не менше якісь страхи є.

От зараз я борюся з цим страхом лякатися себе всередині. Я себе чую, але тим не менше якісь страхи є.

ЩАСТЯ – ЦЕ ДРІБНИЦІ

Що чи хто робить тебе щасливою?

Щастя – це дуже загальне поняття. Як я кажу собі постійно, кожного ранку це повторюю: «щастя наше – в дрібницях». Щастя в тому, що я зранку прокинулася, і сьогодні не болить голова, щастя в тому, що мене кіт вкусив зранку за носа чи за пальця. Чим більше в нашому житті дрібниць, чим ширше ми дивимося на них, тим щасливішими ми себе почуваємо. Ще є така штука: мене робить щасливою… навіть не оточення, а гармонія, в якій я перебуваю. Гармонія, яку створює невелика кількість людей. Я, практично, від усіх людей пішла, я залишилася лише в тому середовищі, де мені було комфортно. З часом я вийду з цього комфорту, але наразі для того, щоб вдосконалюватися, мені потрібна тиша… умовна тиша, яка дозволяє мені чути те, на що я раніше не звертала увагу. Тому щастя – це дрібниці. Немає якогось одного предмету, який би робив мене щасливою.

Я, практично, від усіх людей пішла, я залишилася лише в тому середовищі, де мені було комфортно. З часом я вийду з цього комфорту, але наразі для того, щоб вдосконалюватися, мені потрібна тиша… умовна тиша, яка дозволяє мені чути те, на що я раніше не звертала увагу. 

А як же новий одяг?☺

Новий одяг це, звичайно, круто, і це мені не чуже, як і кожній жінці, але це таке… дуже короткочасне щастя. Ніби спалах короткий. Оце останній спалах такий у мене був в Одесі. Я зайшла у магазин, в який дуже давно хотіла зайти, дизайнерських сукенок. Я поміряла собі одну і купила, і ходила по Одесі з пакетиком паперовим, я на нього дивилась, поїхала додому, одягнула, все. Я кайфую від того, що в мене є ця річ, але це просто +1 до комфорту. Як таке щастя матеріальним назвати не можна, це більш таке щось глибоке, внутрішнє. Просто вийти на вулицю вночі це теж щастя (посміхається).

Ким би ти хотіла народитися в наступному житті, якби мала таку можливість?

Якби я мала таку можливість?.. Ой, я не знаю (посміхається). Це якесь таке глобальне питання. Ніхто з нас недосконалий, і я не впевнена чи хотіла б бути людиною, може я б хотіла бути жирафом. Але в якійсь, не те, що закритій території, а там, де мене б не чатувала небезпека… не від тварин. Якщо мене з’їсть лев, прекрасно, хай їсть, але щоб мене просто не пристрелила людина. Якась закрита територія, де б не було людського впливу, від якого я б могла померти. Ну жирафою, пташкою, не знаю, щось таке (посміхається).

Продовжити читати
Advertisement

Інтерв’ю

Школа – не підготовка до життя, а саме життя – Антоніна Євтодюк

slavasavosh

Опубліковано

а саме

Автор

“Якщо у вашому класі чи у групі є учні/студенти  з синдромом дефіциту уваги та гіперактивністю, значить у вашому класі є діти із ПТСР” – переконана луцька громадська діячка, поетка, к. філософських наук і психотерапевтка Антоніна Євтодюк. Саме з нею ми поспілкувалися про школу в житті дитини, явище цькування, емоційний клімат колективу, як вчасно виявляти проблеми і чинити ефективні протидії, щоби гармонізувати себе самого та макросвіт довкола себе.

 

Став очевидним зв’язок між системних психологічним, соціальним, економічним, сексуальним, кібербулінгом і різноманітними відхиленнями в емоційному та фізичному здоров’ї людини.  Наслідки цього насилля проявляються не завжди одразу, іноді через десятки років хронічними запальними процесами, онкологією, психосоматикою, психічними захворюваннями, підвищеною тривожністю, панічними атаками, відсутністю життєвої радості, зниженням пізнавальних функцій та депресіями, а іноді й самогубствами.

Очевидно, що ігнорування цієї проблеми призводить до системного зниження якості життя людей у всьому світі загалом і в Україні зокрема. Бо ми всі родом із дитинства.

Як зробити так, щоб освітянський простір України став вільним від різного типу насилля, став територією щастя, а не фабрикою деградації та депресії?

Вихід один – розпочати із себе.

Тема боулінгу та мобінгу актуальна в світі вже упродовж майже сотню років та чітко вказує на деструктивність певних моделей суспільної поведінки, особливо тих, які в основі мають травмуючи комунікацію або повну відсутність комунікації. Зрештою й в Україні були проведені дослідження й виявлено, що майже 70% учнів і студентів постійно потерпають від того чи іншого типу булінгу. Були навздогін створені «гарячі лінії» допомоги жертвам насилля та цькування, розпочались системні дослідження, навіть у липні цього року ВР зареєстрували законопроект, який передбачає штрафи за булінг!

Якщо раніше батьків ініціаторів і учасників цькувань штрафували всього на 51 гривню за неналежне виконання батьківських обов’язків і педагогічного супроводу, то тепер суму штрафів хочуть збільшити в рази. І змінити формулювання правопорушення: не хуліганство, а власне булінг. Законопроект №8584, внесений на розгляд ВР 10 липня 2018, року визначає поняття булінгу та передбачає адміністративну відповідальність за нього як батьками учнів-агресорів так і дирекції школи, яка приховує факти булінгу. Автори законопроекту пропонують учням і батькам звертатись у поліцію при виявленні фактів цькування, а також – подавати до суду на батьків учнів-агресорів, на агресивні дії вчителів і дирекції школи, яка не забезпечує психологічного комфорту для учнів та співробітників.

Автори документу підкреслюють, що в Україні наразі серед підлітків у закладах освіти поширене явище булінгу (цькування), що виражається у психологічному тиску, жорстокому ставленні, фізичному насильстві, агресії, інших діях, вчинених з метою викликати страх, тривогу, підпорядкувати особу своїм інтересам.

“За інформацією Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), із булінгом у колі однолітків в Україні стикалися близько 67% дітей. Причому, найбільш вразливими до булінгу є сором’язливі, зі зразковою поведінкою діти, а також діти, які, в силу різних життєвих обставин, “замкнуті в собі”, закриті для спілкування”, – вказано у пояснювальній записці.

Також, за даними останніх опитувань, майже чверть українських школярів вважають себе жертвами булінгу, а близько 40% із тих дітей, хто зіткнулися з випадками булінгу, ніколи не розповідають про це своїм батькам. Також вказано, що 44% із тих, хто спостерігав, як знущаються над їхніми однолітками, не реагували на такі факти через острах піддатися аналогічному знущанню.

“Слід зазначити, що часто булінгу з боку підлітків у закладах освіти піддаються не лише діти, а й дорослі – викладачі, технічні працівники та інший персонал. Таким чином, існує гостра потреба визначити на законодавчому рівні заходи протидії такому явищу, як булінг, встановити відповідальність за булінг, а також забезпечити право здобувачів освіти на безпечне освітнє середовище”, – підкреслюють автори законопроекту.

Суть закону

Планується встановити відповідальність за булінг, а також приховування випадків булінгу педагогічним, науково-педагогічним, науковим працівником, керівником, або засновником закладу освіти, у вигляді накладення штрафу від 20 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (залежно від виду вчиненого правопорушення).

Вводиться визначення терміну “булінг”.

Так, відповідно до проекту, булінг – це моральне, або фізичне насильство, агресія, у будь-якій формі, або будь-які інші дії, вчинені з метою викликати страх, тривогу, підпорядкувати особу своїм інтересам, що мають ознаки свідомого жорстокого ставлення.

Також пропонується зобов’язати заклади освіти забезпечувати на своїх веб-сайтах відкритий доступ до правил поведінки здобувача освіти в закладі освіти, плану заходів, спрямованих на запобігання та протидію булінгу, порядку подання та розгляду заяв про випадки булінгу від здобувачів освіти, їх батьків, тощо.

Крім того, проектом планується надати освітньому омбудсмену право здійснювати перевірку заяв про випадки булінгу в закладі освіти, повноту та своєчасність заходів реагування на такі випадки з боку педагогічних, науково-педагогічних, наукових працівників, керівництва та засновника закладу освіти; отримувати інформацію від центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки щодо загального числа випадків булінгу у закладах освіти за визначений період.

Наприкінці червня Міністерство освіти і науки, спільно з Міністерством соціальної політики та Міністерством культури заявили про намір створити план дій щодо запобігання булінгу у навчальних закладах.

Відтак, ця тема відтепер стосується кожного, хто дотичний до освіти. Настав час розірвати замкнене коло насилля та цькування в освітніх закладах України й, тим самим, розпочати процес системного оздоровлення суспільства.

Світовий досвід протидії булінгу пропонує 4 ефективні методики.

  1. «Щоденник булінгу», в якому жертва детально фіксує:

Що відбулось? Коли? Причина? Про що йшла мова? Хто і як себе поводив? Чи були якісь особливі обставини? Як я себе при цьому почував? Чи міг поводитись інакше? Чи був хтось, хто мене підтримав? Чи є свідки і докази? Чи були спостерігачі? Чи був хтось, хто не допоміг?

Такий щоденник може бути добрим джерелом доказів проти булера.

  1. Метод Фарста.
  2. Метод «Без звинувачень».
  3. Метод «Правила школи».

Кожного початку навчального року всі учні отримують аркуш із видрукуваними «Правилами школи». Їх не має бути більше 9.

Вони стосуються розпорядку дня, форми, мобільних телефонів і…обов’язково недопустимості булінгу. Внизу – місце для підпису батьків. Один примірник видається учням, а інший на батьківських зборах батькам, де вони ознайомлюються і ставлять підпис із зазначенням дати, прізвища та ініціалів. Цей підпис є свідченням того, що батьки беруть на себе відповідальність за поведінку дітей.

Доречно аналогічні «Правила» ввести й для педагогів. І підписи також педагоги ставлять.

Очевидно, що формальні дії, заговорювання теми бажаних результатів не принесуть і що нова українська школа може бути ефективною лише за умови створення в стінах освітніх закладів позитивного психологічного клімату.

Тому й керівництву шкіл та інших освітніх закладів, й батькам потрібно насамперед звернути увагу на власне психічне здоров’я й при потребі звернутися за допомогою до фахівців. Адже освітньо-виховний процес – це насамперед процес наслідування, де людина сприяє або заважає становленню іншої людини. Нещасливий вчитель ментально заражатиме нещастям своїх учнів. Діти дуже чітко «зчитують» психологічні стани. Повірте, дуже важко поважати вчителя й вчити його предмет, якщо наставник депресивний і є носієм «токсичної» моделі поведінки.

Практичні психологи освітніх закладів повинні максимально допомагати вчителям-предметникам створювати здоровий психологічний клімат в учнівських і педагогічних колективах.

НЕ секрет, що педагог – професія яка входить в 5 найбільш токсичних та ресурсовитратних у сучасному світі. Педагоги часто  є носіями депресивних станів,  психологічних відхилень у вигляді підвищеної тривожності, надмірної демонстративності, істерійності та всяких інших особистісних девіацій, які травмують юну душу учнів. Тому й наголошую на персональній відповідальності педагогів перед учнями за власне психологічне  та емоційне здоров’я.  Бо ділитися ми можемо лише тим, чим переповнені.

Вашу гру на публіку дуже швидко розкусять і учні, і батьки…

Класоводам важливо мати психологічний портрет кожного учня, знати специфіку його характеру й розробити своєрідну дорожну карту сприянню його розвитку. Хоча, маємо бути готові до того, що в школу учень вже прийшов у стані своєрідної загальмованості, особливо, якщо живе в травмуючій родині, де батьки не знають/не вміють/не хочуть виховувати дитину належним чином.

Дирекція шкіл повинна бути зацікавлена в проведенні навчань, тренінгів для педагогів і учнів, на яких можна було б отримати теоретичні знання та практичні навички запобігання та протидії булінгу та мобінгу.

Вважаю доречним створення рейтингу освітніх закладів, який би враховував позитивний психологічний клімат для учнів і педагогів.

Школа – не лише має розвивати інтелект, але й емоційну сферу.

Має не ламати волю дитини, а вчити її справлятися із життєвими викликами, сприймати різноманіття емоційних проявів людського життя. Вчити учнів відстоювати свої межі та не втручатися в чужі. Вчити взаємодіяти і  співпрацювати, не маніпулюючи.

Можливо, тоді в Україні знизиться рівень дитячих суїцидів і різних психічних і фізичних захворювань, а відсоток здорових випускників зростатиме. Інакше, кому потрібні освітні заклади, які травмують, а не розвивають дітей?

За кожним фактом булінгу стоїть дитяча травма та відсутність любові, розуміння та прийняття. Зазвичай, сам агресор і є найбільше травмований і насиллям намагається привернути увагу до себе та заглушити біль у душі. Булінг передбачає наявність жертви та спостерігачів, німої покори та небажання опинятися на місці жертви. Булінг – ментальна інфекція сучасного світу, коли насилля чиниться не лише проти окремої особи, а, іноді, проти колективу, проти країни…

Чому це відбувається і як цьому запобігти?

Відбувається, насамперед тому, що люди втратили навички ефективної та гуманної комунікації та не вміють відновити задоволення від конструктивних та життєстверджуючих стосунків. Цілі покоління травмованих соціальними катаклізмами людей на генетичному рівні передали своїм нащадкам страх та агресію щодо інших людей.

Американські дослідниці Емі Бенкс.і Лі Хіршман, авторки книги: «На одній хвилі: нейробіологія людських стосунків» (2015) переконані, що «немає визначеного місця в людському мозку, яке б відповідало за стосунки між людьми. Проте саме стосунки, їх якість змінюють мозок. …Життєздатність та міцність нейронних зв’язків залежить від стосунків, які були у нас в дитинстві, а потім їх структура змінюється упродовж життя, знову-таки в контексті стосунків. Відтак – стосунки визначають структуру мозку».

Емі Бенкс викладала психіатрію в Гарвардській медичній школі а сьогодні працює директоркою в Jean Baker Miller Training Institute, а також має приватну практику в Лексингтоні (штат Масачусетс), спеціалізуючись на нейробіології відносин і терапії людей, якф страждають від постійної відсутності здорових стосунків.

Лі Хіршман – авторка бестселерів у сфері здорових людських стосунків.

Бенкс і Хіршман розглядають людський мозок із точки зору 4 нейронних шляхів, необхідних для здорових стосунків, так званий метод С.А.R.E:

  1. Спокій («C»– calm) – забезпечується розумними блукаючими нервами в нашому мозку.
  2. Прийняття («А» accepted) – дорсальною зоною передньої поясної кори.
  3. Резонанс (R» resonant) – системою дзеркальних нейронів.
  4. ЕнергіяE» energetic) – дофаміновою системою винагороди.

 

Булінг і мобінг – токсичні типи людських стосунків, які руйнують мозок, забираючи спокій, унеможливлюючи прийняття, спотворюючи процес резонування та блокуючи енергію, тим самим, травмуючи людину на все життя.

Отож, коротко про важливість відчуття спокою, яке частково регулюється посередництвом нейронного шляху автономної (вегетативної) нервової системи. Коли ми тривожимось, то приймаємо рішення, які, зазвичай, руйнують стосунки. Якщо є міцні стосунки з іншими людьми, то розумний блукаючий нерв допомагає знизити стресову ситуацію. Людина стає здоровішою, ясніше мислить, креативніше вирішує проблеми, замість того, щоб вибухнути гнівом чи тікати. Однак, якщо ви ізольовані від оточуючих, то розумний нерв перебуватиме в низькому тонусі. І наш рептилоїдний мозок (найстаріша частина людського мозку, на відміну від неокортексу, який відповідає за соціальну взаємодію, аналітику та емоції) дає сигнал «бий або тікай», ще одним варіантом є «прикинся мертвим», – це призводить до проблемних стосунків, а якщо триває дуже довго – до хронічного стресу, хвороб, депресії, підвищеної тривожності, синдрому дефіциту уваги, гіперактивності.

Про важливість прийняття. Приналежність до соціальної групи виникає у результаті правильного функціонування дорсальної зони передньої поясної кори головного мозку, роль якої особливо помітна при поясненні відчуттів фізичного та соціального болю. Сучасна психологія та й психіатрія одностайні у висновку, що соціальний мобінг (соціальна ізольованість) спричиняє фізичний біль. Гіперактивність дорсальної зони спричиняється соціальною ізольованістю. Якщо ж ізольованість триває довго, то людина почуватиметься відкинутою навіть тоді, коли люди проявлятимуть увагу та доброзичливість. Це так званий прояв «завченої безпорадності».

Резонанс. Резонанс з іншими людьми проявляється тоді, коли нас розуміють з пів слова., формується посередництвом дзеркальних нейронів. Відчуття та емоції навколишніх людей буквально вдруковуються в нашу нервову систему. Якщо ж дзеркальні нейронні шляхи слабкі, то людині важко читати інших людей і, водночас, важко подавати сигнали, щоб інші прочитали тебе.

Енергія. Енергія — наслідок роботи дофамінової системи винагородження, яка функціонує в тих відділах головного мозку, які відповідають за стосунки. Творцем закладений в людину досконалий механізм покращення життя, який існує й досі. Займаючись здоровими видами діяльності, які сприяють розвитку, ми отримуємо нагороду у вигляді викиду дофаміну (гормону радості, задоволення, ейфорії), який активізує всю систему підкріплення й викликає прилив енергії.

Ефект доброго настрою – перевага здорового способу життя. Особливо це стосується гармонійних та нетоксичних людських стосунків. Сучасні умови життя спонукають мозок людини переналаштовуватись на те, що дофамінові шляхи формуються від шопінгу, наркотиків, від усього, що можна купити, а не вибудувати. Наслідком є те, що люди все менше можуть вибудовувати здорові стосунки й отримувати від них задоволення.

Спокій. Прийняття. Резонанс. Енергія. Кожен із 4 шляхів утворюють цикл зворотнього зв’язку.

Добавте в нього хороші стосунки між людьми – це укріпить нейронні шляхи. Укріпляйте нейронні шляхи – ваші стосунки будуть приносити ще більше задоволення. Саме ці 4 кроки допомагають практично зцілювати травми та запобігати ретравматизації від мобінгу та боулінгу загалом і від деструктивних звичок, вибухів гніву, стресів, тривоги.

Залежно від характеру емоційних зв’язків мозок або травмується від неприйняття та ізоляції, або оздоровлюється та розвивається.  Вибір за кожним із нас.

Вчені-футурологи стверджують, що якщо світ й надалі розвиватиметься такими стрімкими темпами, то переважна більшість тих знань, яких ми вчимо учнів зараз, будуть вже неактуальними, як і більшість професій стануть анахронізмом. Але ж освіта має справу із безсмертною людською душею, яка складається із волі-інтелекту-емоцій. Дорослі відповідальні за те, що саме вдрукується у душі дітей, що вони понесуть у вічність. А поки маємо усвідомити, що лише здорові діти стануть здоровими дорослими й житимуть із задоволенням, а не проживаючи в дорослому житті свої дитячі травми, як це, на жаль, переважно робимо ми з вами.

Професор психіатрії Каліфорнійского університету в Лос-Анджелесі Марко Якобоні в своїй книзі Mirroring People («Відбиваючись в людях») стверджує, що дзеркальна система нашого мозку допомагає «зрозуміти свій екзистенційний стан і допомагає взаємодіяти з іншими людьми».  Ми прийшли в цей світ не для самотності, а для того, щоб бути глибинно  пов’язаними між собою. Ось про це потрібно розповідати учням і батькам.

Ось це і має стати концепцією нової української школи – здорова міжособистісна взаємодія в усіх соціальних системах суспільства.

Отож, життєздатність та міцність наших нейронних шляхів залежать від стосунків, які були у нас в дитинстві, потім їх структура змінюється упродовж усього життя, знову-таки, в контексті стосунків. Від якості стосунків залежить наша здатність відчувати мотивацію, зберігати спокій критичних обставинах і правильно сприймати соціальні сигнали довкілля. Це чудова новина, яка свідчить про те, що якщо наші чи чиїсь нейронні шляхи C.A.R.E. функціонують недостатньо ефективно, ми можемо навчитися й навчити використовувати силу стосунків для того, щоб зцілити чи змінити їх. Ми отримуємо шанс змінити концепції виховання й забезпечити нашим дітям повнофункціональні системи для встановлення зв’язків із іншими людьми.

C.A.R.E., це система, яка допомагає покращити 4 аспекти ефективної комунікації:

спокійно почуватись в оточенні інших людей, («С» – calm);

відчувати чи приймають вони нас («A» – accepted);

як резонуємо с їхнім внуттрішнім світом («R» – resonate);

як ці контакти заряджають нас енергією («E» – energize).

Життя складається із тисяч «тут» і «тепер». Школа – не підготовка до життя, а саме життя.

Продовжити читати

Cтосунки

Мамо, купи мені антистрес!

slavasavosh

Опубліковано

а саме

Автор

Про різницю між поколіннями багато говорять, однак здебільшого все залишається на рівні теорії, доки не зачепить особисто вас самих. 

Моя знайома Ліна пригадує, як її донька у дворічному віці хотіла «зазумити» метелика, який сів по той бік шибки. Вона властивим для сенсорного екрана рухом, намагалася приблизити зображення. І дуже здивувалась, коли метелик ,замість збільшитися в розмірі, сполохався і полетів геть.

Моя колега Оксана все ще під враженням від того, як побачила, що її трирічна донька всерйоз намагалася перегорнути сторінку в книжці горизонтальним рухом ліворуч – так, як ми гортаємо сторінки на електронній «читалці» чи мобільному. Натомість коли “по ширині” не вдалося, мала не розгубилась і спробувала «поскролити».

Моєму двоюрідному брату Владиславу – 14. Відносно цих дітей він ще застав дитинство не настільки мультимедійним, однак дуже швидко опанував технології, на коротку ногу з азами програмування і знає, який канал на ютубі відкрити, щоби знайти відповіді на питання, що його цікавлять.

Після цього мені не в дивовижу довідатися із Fox.News про 9-річного хлопчака, який вночі завів батьківське авто, взяв молодшу сестричку-дошкільня і поїхав купувати сендвичі. При тому він дотримався всіх правил дорожнього руху і правильно припаркувався. Коли ж поліцейський зауважив, що дорослих не видно і зясував у водія, що трапилося, на питання «Як ти навчився водити?», хлопчик відповів: «Дивився про це відеоблог на you tube»

Банальщина – скажете ви? Буцім, он спитайте бабуню Ніну з сусіднього під’їзду чи Марусю зі села – оті вам і не такого нащебечуть про те, як покоління помінялися. І, знаєте, я не заперечу.

Втім, у цьому контексті йдеться радше про те, що діти більш чутливі до смаку епохи, більш чуйні до примхливостей доби. І вони дуже своєрідно (і, звісно, в окремих обставинах та суб’єктивно) відображають Zeitgeist, що для дорослих вислизнув у катавасії робочих днів і сплати рахунків.

У перенасиченому інформацією суспільстві, дедалі більше практик оздоровлення звертаються насамперед до психологічного і ментального наповнення життя особи. У фокусі – хронічна перевтома, викликана стримуванням емоцій, повсякденною напругою, різного роду стресами. Варто розуміти, що седативні пігулки лише загальмовують вас, але ніяк не навчать толерантності чи тактовності або ж сміливості нарешті стати почутим. Так само й антидепресанти, що лікують симптоми, але не рани і точно не навчають нас бути гнучкішими, тактичнішими, чесними перед собою і гармонійними хоча б для кола найближчих.

Луцька журналістка Мирослава Бицька спеціально для журналу Лучанка поділилася власною історією, що добряче її спантеличила. Сталося все з одним телефонним дзвінком.

«Мамо, ти будеш заходити на ринок нині? Якщо так, то купи мені антистрес. Будь ласка»

«На мені лиця не стало», – пригадує про той момент Мирослава.

Як ти відреагувала?

Спантеличено, але намагалась цього не показувати

Чому так?

В сенсі – спантеличено чи не показувати?

Що старалась приховати, як я припускаю, занепокоєння

Бо у мене є двоє дітей. Меньшенький наш, він більше з татом, я його не обмежувала в колі зацікавлень, але бачу, що йому самому цікавіше розбирати механізми, машинки всілякі, лампочки, конструктор. Донечка дуже жвава, закінчила перший клас, тож за цей рік я взнала чимало нового. Очевидно, що сучасні діти мають інакший сленг і не такий зв’язок із технологіями, як я мала чи навіть молодь, яка народилася в 90-х. І ось уяви мою реакцію, коли дзвонить дитина і каже таке, а я навіть гадки не маю, як воно виглядає. Невже таблетки? Але ж не може такого бути.

І що було далі?

Я вдала, що не розгубилася, поставила кілька запитань, щоб вона мені конкретизувала. Донечка, звісно, пояснила як уміла, але висновок був такий, що мама явно відстала. Вона так не сказала, я це відчула. Сучасні діти мають просто шалений доступ до інформації і я не перебільшу, якщо скажу, що живуть вони у своєму світі, а нам, дорослим, треба більше з ними спілкуватися, щоб не випадати з тренду.

Чим виявився насправді той антистрес?

Іграшкою. Щоправда, прийшла я на ринок у відділ дитячих іграшок. Кажу, мені антистрес, будь ласка. Продавчиня й бровою не повеле, що прийшла жінка таке брати, і бачу: стоять там ті антистреси такі різнобарвні, є на них запит.

У чому фішка?

Мабуть, у простоті. Така собі кулька з рідиною, але в сіточці. Її мнуть руками. Береш у долоні і розминаєш, як тобі заманеться.

Починаю розуміти, нагадує стискання еспандера

І повір, мені самій сподобалося. Як-не-як, це впливає на дрібну моторику, а кожна добра матір знає, що це пов’язано з центрами мозку, що відповідають за мовлення. Та й добра розминка чисто фізично – сучасні руки звикли до смартфона і того, що у справі переважно великий палець.

Ти запитала в доньки, навіщо їй антистрес?

М’яко поцікавилась. Це перше, що виникло в мене на думці, після того як вона попросила його придбати. Мікроклімат у сім’ї все той же. Ніяких переламів на думку не спало. Правда, у нас був такий період трошки раніше, що вона просто втомилась від навчання. Усно переводить сантиметри в дециметри, любить математику і добре її знає як на свій вік, але одного разу я побачила, що вона вже без ентузіазму береться за завдання. Нам пощастило з учителькою, яка вчасно помічає подібні симптоми, сповіщує батьків і за потреби радить, як цьому запобігти, а сама зі свого боку теж працює, щоби повернути дитині інтерес до навчання.

Ви справилися з тою міні-кризою чи ти вважаєш, що цей могло стати причиною стресу в дитини?

Ми впоралися, хоч не можу сказати, що одразу, бо тоді вийде, ніби я тебе обманюю. Дуже важливо чути дитину і виростати разом з нею, не пропустити той етап, щоб ви не віддалилися одне від одного. Звісно, у нас є дисципліна, але немає такого як накази й примуси чи залякування. Коли дитина втомилася від графіку, потрібно вигадати, як прикрасити її будні, на що нового зосередити увагу, влаштувати їй певний відпочинок, можливо, розвіятися усією сім’єю. Життя мене навчило тому, що такі маленькі перезавантаження часто запобігають великим поневірянням. Так що причина була не в математиці та уроках. Все значно дотепніше – це нова мода серед дітей її класу. Вже не скажу доладно, звідки почалось, бо вона й сама не знає, але іграшка «антистрес» набула популярності серед дітлахів, а ти сама розумієш, як запит на такі забави поширюється. Дівчинка у мене росте винахідлива, моментами хитра, але я тішуся, що ми можемо бути щирі одна з одною, тож коли в її житті виникне справжній стрес, я про це дізнаюся і буду готова подужати це разом.

Після цього я провела невеличе опитування серед знайомих мені молодих батьків: 9 з 11 пар знали про таку іграшку і 10 з 11 сказали, що це черговий хайп, як було кілька сезонів тому зі спінерами. 

Продовжити читати

Інтерв’ю

Любов до смаколиків безсмертна – Наталка Філонова

slavasavosh

Опубліковано

а саме

Автор

Лучанка Наталка Філонова захоплюється різноманітними гендмейдами, що видно навіть у кулінарії. Вона добре розуміється в солодощах і охоче готує сама. Спеціально для журналу Лучанка дівчина поділилася декількома своїми рецептами і дотепно розповіла, чим насправді для неї є таке солодке хобі.

Моя цікавість росте корінням ще зі старших класів школи. Вперше ідея приготувати тортик мені зненацька прийшла в голову (я навіть пам’ятаю, що це була субота!), коли батьків не було вдома і мені захотілося їх здивувати, порадувати якимось солодким сюрпризом. Серед маминих зошитів з рецептами я знайшла один найбільш підхожий і почала творити. Після цього сімейні «закріпили» за мною функцію приготування тортів.

Пригадуєш свій перший виріб?

Авжеж, це був великий торт у формі серця в рожево-білих тонах.

Була солодка страва, ставлення до якої з часом змінилося?

Я завжди любила смаколики і, мабуть, ця любов безсмертна.

Як часто ти готуєш солодкі смаколики?

Останнім часом хоча б раз в тиждень щось таке готую.

Що ти відчуваєш, коли готуєш? З чим могла б порівняти таке заняття?

Ох, це як відчуття закоханості: метелики в животі, ейфорія і своєрідне очікування якогось дива. Перед початком завжди таке приємне хвилювання, а потім я повністю занурююся у процес і просто отримую задоволення і купу радісних емоцій. Мабуть, у кожного має бути метод релаксації, у мене одним з таких є саме випічка. В приготовані мною смаколики я вкладаю добрячий кавалок серця.

Це все дуже подібне до тих відчуттів, коли малюєш і на папері лишаєш все те прекрасне, що є у тебе в душі, чи коли пишеш вірші.

На твою думку, у сім’ї хто має головувати на кухні?

Враховуючи, свої доволі консервативні погляди на статус жінки і чоловіка в сім’ї, я б, звичайно, відповіла, що ліпше головувати на кухні саме жінці (я це бачила як у своїх бабусь, тіток, так і у батьківській сім’ї). Однак, якщо чоловік дійсно має хист і бажання до готування – то чому б і ні.

Маєш авторитетів у кондитерській справі чи надаєш перевагу власним експериментам?

Еге ж. Це Алекс і Мілана – сімейна пара, котрі мають свою невеличку кондитерську Alex&Milana. В першу чергу я захоплююсь ними, як особистостями. Це непересічні люди, але окрім цього вони ще й талановиті кондитери, роботи яких стимулюють і надихають мене.

Капкейки

Розповідь про метод і рецепт капкейків хотіла б розпочати з їх історії. Кекси, які дуже подібні до капкейків з’явилися ще за часів Римської імперії, капкейки, в свою чергу, набули популярності в Англії серед простих селян, котрі готували їх у невеличках формах, для того щоб брати з собою на роботу у поле. Ви, мабуть, чули, що часто говорять, ніби капкейки мають американське походження. Це тому що відбулося фактичне поєднання капкейків і кексів і сталося це у США. Вперше терімн «cupcake» зустрічається в книзі рецептів Елізи Леслі в 1828 році. Однак в сучасному світі, мабуть, найбільш суттєва різниця між капкейками і кексами полягає в тому, що другі, зазвичай, не прикрашаються.

Рецепт капкейків доволі простий і розрахований орієнтовно на 12-14 капкейків. Якщо ви захочете зробити більшу кількість, то відповідно збільшуйте порцію індігрієнтів. І так, тісто: нам знадобиться орієнтовно 400 г цукру, 4 яйця, 240 г масла (важливо, щоб масло було хорошої якості) і все це збити міксером до однорідної маси. В готову масу я додаю аромат для тістечок сметанковий (використовую «Delecta. Aromat do ciast Śmietankowy» польського виробника, оскільки це один з найліпших, котрий я пробувала), він надає не лише приємний і апетитний запах, а й цікавий сметанковий присмак. Ви, звичайно, замість даного аромату можете використати, наприклад, ванільний, ромовий, мигдалевий чи якийсь інший.

В окрему посудину насипаємо 400 г муки, додаємо туди 5 ч.л. розпушувача і змішуємо, після чого додаємо до попередньо описаної маси. Вливаємо 1 стакан молока (це близько 200 мл.) і збиваємо усе міксером до однорідної маси. Можете використовувати молоко будь-якого виробника, але я б вам порадила домашнє. Якщо ви бажаєте шоколадні кекси, тоді додаємо какао (3-6 ст.л. какао, в залежності від вашого смаку) і знову-таки збиваємо.

У формочки для випікання (не забудьте вставити в них також паперові форми)розлийте тітсо ( я, зазвичай, заповнюю 70-80% об’єму, оскільки капкейк ростиме) і випікайте до готовності. Тільки після того, як тісто охолоне можна прикрашати капкейки кремом, який потрібно підготувати заздалегідь.

Отже, перейдемо до приготування крему. Їх є неймовірно велика різноманітність, однак мені найбільше імпонує сметанковий крем із білим шоколадом (саме цей крем досить надійно тримається на капкейках і довгий час не втрачає своєї форми).  400 г. сметани (найжирнішої) доводимо до кипіння (але не кип’ятимо!), після цього додаємо білий шоколад (200 г) (однак, не забувайте під час процесу невпинно перемішувати) і чекаємо доки все це перетвориться в суцільну масу. Після вихолодання залишаємо у холодильнику на кілька годин. Я, зазвичай, залишаю на ніч.

Потім у готову суміш додаємо сухе молоко (орієнтовно 5 ст. л.) і взбиваємо до однорідної маси. Ви також можете добавити якийсь аромат, а якщо хочете крем не білого кольору – додайте фарбник і все ретельно змішайте. Нажаль, без загущувача важко обійтися, тому додавайте по-трішки, паралельно взбиваючи міксером, доки крем не отримає достатньої густоти.

Ну от і все, залишилося лише включити власну фантазію і прикрасити капкейки!

Тортик і печиво

Для торта і печива я використовую одне і те ж медове тісто.

Отже, нам знадобиться 250 г. цукру, 3 яйця, трішечки солі, які ретельно перемішуємо в суцільну масу. В окрему посудину беремо 150 г. масла і ставимо на плиту на середній вогонь, постійно перемішуючи. Коли доведемо масло до кипіння (але важливо не кип’ятити!) додаємо 1,5 ч.л. соди і добре перемішуємо. Після вистигання додаємо до попередньо приготовленої нами маси, в яку також висипаємо 550 г. пшеничної муки, з яких додаємо лише 350 і все ретельно перемішуємо. Після цього по-трохи додаємо інші 200 г.

Коли добре вимісите тісто, запаковуйте його у харчову плівку і лишайте на кілька годин у холодильнику. Як розкачувати тісто? Якщо ви будете готувати тортик, то обов’язково виріжте такий кусень пергаментного паперу, який відповідає протвіню, на котрому плануєте випікати. Розділіть тісто на кілька частин і розкачуйте на пергаментому папері (ніжніша сторона має бути дотична до тіста), вирізаючи необхідні вам форми коржів (які потім потрібно легко попроколювати вилкою), які разом із папером залишите на протвіні.

Щодо печива: розкачувати його на пергаменті не обов’язково, важливо лише випікати на про твіні, заздалегідь покритого даним папером і легко змазаного олійкою. Випікайте до готовності.

Крем можете використовувати таких, як для капкейків або наступний: взбиваємо 300 г. сметани (найжирнішої), додаємо 300 г. сиру Філадельфія і 150-200 г. цукрової пудри (в залежності наскільки солодким ви любите крем). Можете додати сюди улюблений сметанковий аромат.

До речі, одна з ліпших насадок на кондитерський шприц для декорування капкейків є закрита зірка з прокрутом, але, звичайно, можете експериментувати.

Продовжити читати
Advertisement

В тренді